Ми є

vlad-(1)

Спостерігаючи за нашим медійним простором, я раптом зрозумів, що люди не говорять хорошого про інших людей. Немає поваги один до одного. І мені здається, що важливо підняти цю тему. Я хочу розповісти про людей та події в Україні, які для мене були та є визначними.

Якою для мене може бути карта сучасної України?

Наприклад, почнемо зі Львова. Там є фестиваль LvivMozArt, який заснувала Оксана Линів – фантастична дівчина, одна з кращих диригенток світу та головна диригентка опери Граца. Оксана реалізувалась на Заході, але повернулась до рідного Львова та ініціювала створення фестивалю MozArt. Унікальність цієї справи полягає у тому, що середній бізнес Львова її підтримав. Минулого року організувати фестиваль допомогли близько 50 спонсорів, цього року – 100. І це дуже круто, що самі бізнесмени кажуть: «Це – наше місто. І ми у своєму місті хочемо, аби відбулось щось велике і класне». Поєднання компетенції, авторитету Оксани та бажання, ініціативи місцевих зумовило потужний розвиток фестивалю. Справді унікальний прецедент в Україні, який дає надію.

Ще один приклад – львівський Форум видавців Олександри Коваль. Це – один із найбільших культурних форумів країни, який має велику історію. І для міста це – дуже важлива подія. Під час проведення форуму Львів стає культурною столицею України. Це дуже важливо.

У Києві є Центр сучасного мистецтва Віктора Пінчука та його премія для молодих художників Future Generation Art Prize. Завдяки меценатству цієї людини саме поняття «сучасного мистецтва» з’явилось у свідомості українців. Лише завдяки йому. Тому що до того – це була маргінальна історія. Треба віддати йому належне.

Або зовсім інакший приклад. Є така дивовижна людина – мій однокласник Богдан Рубльов. Зараз він викладає в КНУ ім. Т. Шевченка. Богдан «тримає» увесь математичний олімпіадний рух у нашій країні. І завдяки йому Україна займає призові місця на світових математичних олімпіадах для молоді. Минулого року українська команда посіла перше місце на Європейській олімпіаді з математики для дівчат (15-18 років). Тому цього року така подія вперше відбудеться в Україні (у Києві). Приїдуть учасники не лише з європейських країн, але й з усього світу. Богдан зробив це можливим і це фантастично.

Ще одна історія – в Одесі. Є чудовий піаніст Олексій Ботвінов, який зробив фестиваль Odessa Classics. Олексій дуже крутий виконавець, грає не лише в нас, але й закордоном. Проте він завжди хотів, аби у його рідній Одесі з’явився фестиваль світового рівня. І він робить неймовірні концерти на різних цікавих локаціях. Ось цей його прекрасний романтизм та сміливість – це викликає повагу.

Або Jazz Koktebel, який робить Лілія Млинарич. Треба також віддати їй належне: після анексії Криму вона перевела фестиваль на материкову Україну, в Одеську область. Це також дуже важливо для усвідомлення того, що Україна – велика та сильна країна.

Ще приклад: Вікторії Тігіпко та команді Одеського міжнародного кінофестивалю вдалось створити простір актуального українського кіно. Насправді це – освітня платформа, форум для зустрічі людей кіно з України та східної Європи. І це прекрасна подія.

Ось такі люди – це Україна. І я, звісно, згадав тут далеко не всіх. Є ще багато людей, гідних того, аби про них писали та говорили хороші речі.

На жаль, все це відбувається, в основному, на території подвигу. Тому що немає такої системної історії (окрім прецеденту LvivMozArt), коли все залежить не від рішення урядовців та їх підтримки, а також від доброї волі «реальних» людей.

«Моя Україна» – це розмите, велике поняття. Чудове, але надто абстрактне. Але коли кажуть «Це – моє місто», з’являється поняття «батьківщини». Ти ж зроби свою батьківщину. Зроби, щоб там було круто, щоб твої діти нею пишались. Щоб вони виховувались у просторі, де дають інші смисли – де не кажуть, як все довкола жахливо та огидно. Тоді твої діти бачитимуть торжество людського духу.

Друге «питання» – коротка пам’ять. Зрозуміло, що сучасний медійний простір швидко все змиває. Будь-яка подія через тиждень стає «неподією». П’ятисекундна свідомість, як у рибки. Це зумовлює те, що у тебе не залишається нічого «святого», «ґрунтовного» – ти ж нічого не пам’ятаєш.

Наприклад, одного з видатних режисерів України – Володимира Оглобліна, який 20 років тримав репертуар драматичного театру ім. І. Франка у Києві та драматичного театру ім. Т. Шевченка у Харкові («Березіль»). Це був справді один із найвидатніших режисерів Радянського Союзу.

Або Дениса Матвієнка, який керував Національною оперою України – одного з кращих танцівників світу. Його «з’їли». Хоча він був налаштований дуже патріотично та хотів, щоб у нашій країні відбулось щось хороше.

В Україні дивовижна композиторська школа. На жаль, у кращому випадку, більшість знає Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Мирослава Скорика… І на цьому закінчується вся історія.

Насправді, у нас є фантастичні сучасні композитори – Вікторія Польова, Святослав Луньов та ін. Вони пишуть дивовижні твори та виконують їх не лише в Україні, а й закордоном. Є кінокомпозитор Антон Байбаков. Декілька років тому він отримав премію як «Найкращий композитор для кіно» у Марселі.

Питання цивілізації України («Хто ми?») – це побудова генезису, культурних кодів, які містяться у конкретних особах, конкретних подіях, фільмах, виставах, симфоніях, картинах, книгах тощо. Але треба, щоб це було.

На жаль, нам бракує розуміння, що саме це визначає Україну. Не негативні наративи – корупція, війна тощо. Безумовно, це – є. Ми не ходимо в рожевих окулярах, все зрозуміло. Але якщо акцентувати увагу на «негативному», тоді ми забуваємо, навіщо ми взагалі щось робимо.

Пам’ять, повага та гідність визначається тим, наскільки ти розумієш, до якого цивілізаційного дерева ти належиш. Просто дуже важливо розуміти, звідки все береться – генезис розвитку цього дерева.

Ти можеш не помічати, як росте дерево. Особливо, якщо воно велике. Гілочка виросла на 20 см, а ти стоїш внизу – тобі не видно. Ти можеш побачити новий паросток – ось він виріс на землі. Звісно, дуже важливо бачити ці паростки, але якщо не буде дерева – не буде лісу. Не буде цивілізації.

Якщо наша пам’ять фрагментарна, нам щоразу доводиться починати все спочатку. І тоді дуже важко домовлятись. Ми можемо дійти консенсусу щодо історії моменту. Умовно кажучи, щодо того, що зараз називають «хайпом». Ми формулюємо своє ставлення («подобається/не подобається») щодо політичних виборів та інших подій. Але ми не будуємо історію на тривалий час. Ми не будуємо історію, основану на певному культурному коді.

Для цього потрібно формувати смисловий простір – кореневище нашого «хто ми». Ти ж не можеш сказати: «Я – лише я». А хто ти? Все рівно ти – певна частина культури. Ось варто проаналізувати, якої культури ти частина. Яку думку розвиваєш, які коди формуєш.

Добре, коли ти вільний, але все рівно розумієш: «Окей, до мене були такі люди, поруч зі мною – ось такі люди. У кожного є свій шлях, але я відчуваю всю історію. Не горизонтальну, а вертикальну у часі».

Пам’ять минає і треба з цим щось робити. Не варто боятись сказати добре слово про іншу людину. Не треба боятись сказати одне одному правильні слова, писати правильні слова. Спробувати перебудувати свою свідомість, яка шукає «справжні речі».

Я також і собі кажу, що треба не соромитись сказати щось хороше своїм колегам, які для мене справді важливі. Не лише публічно, але й особисто. Тому що кожному герою (адже я тут кажу про геройство) дуже важливою є підтримка. Звичайна людська підтримка. Щоб він розумів, що у цьому світі він – не один, що нас – багато. Ми є. А для того, аби «ми є», треба не соромитись сказати: «Ми з тобою однієї крові. Ми різні, ми вільні, але ми мріємо про спільне».

Читайте більше на  Українська правда

52605889_2393629360670673_8628673427483394048_ndlya saito