Про освіту

Want create site? Find Free WordPress Themes and plugins.

vlad-(1)

Перейдемо до Харкова.
У цьому місті живе дивовижний художник – Гамлет. Декілька років тому він зробив перфоманс на ГогольФесті – добу простояв на табуреті.
До мене навіть ввечері підійшов охоронець і запитав: «Слухай, а що це в тебе там за дивак стоїть?». Довелось пояснювати, що це – художник і не треба його чіпати.
Гамлет робить дуже цікаві художні проекти, малює у Харкові провокативні графіті. У 2013 році він був одним із митців, хто представляв Україну на Венеціанському бієнале. Для Харкова та України це – знакова фігура.

Видатною фігурою для Харкова також є один із найкрутіших режисерів світу Андрій Жолдак.
У 2002 році йому запропонували очолити театр ім. Т. Шевченка («Березіль») у Харкові. За два роки Андрій зробив так, що про харківський драматичний театр знали не лише в Україні, але й закордоном. «Березіль» почали запрошувати на топові фестивалі світу. Через деякий час Андрія «попросили піти», звісно ж.
У нас так часто буває, на жаль. Проте досягнення цієї людини для України важко переоцінити. І хоча зараз він працює закордоном, це – видатний українець. Ось точно.

Ще один видатний українець жив «із іншого боку» країни – на Закарпатті. Це – Аттіла Віднянський, який колись очолював угорський драматичний театр у Берегово. У той час цей театр був одним із найяскравіших в Україні.
Зараз Віднянський – головна театральна фігура в Угорщині. Він – художній керівник Національного театру в Будапешті – єдиного національного театру Угорщини. І третина акторів там – українці.
Ця видатна людина – частина України у світовому культурному просторі.

В Одесі живе один із найвідоміших художників України Олександр Ройтбурд.
Зараз він керує Одеським художнім музеєм. Взятись за це виявилось ризикованою справою. Скільки ж бруду на нього вилили. Але це його завзяття («Я зможу!») – це щось неймовірне.
Давай, Сашко! Бо якщо ти зможеш дати ковток свіжого повітря цьому музею – це буде дуже круто! Аби не було так, що діти, ще не зайшовши до музею, вже забули, що вони там бачили.

Зараз в Україні обговорюють дуже серйозну проблему: багато молоді виїжджає закордон. І один із аргументів: «Ми хочемо, щоб наші діти отримали якісну освіту».

Моїй доньці скоро виповниться 11 років. Вона вчиться в одній із найкращих державних шкіл Києва. І я бачу, які жахливі проблеми у нас із освітою. Як зі шкільною, так і з вищою.

Проблема шкільної освіти полягає у тому, що навіть молоді вчителі все рівно відтворюють радянську систему освіти. Дитина повинна завчити знання, зазубрити.

Хоча, частенько, знання самих вчителів теж не дуже якісні. Адже у вчителів, через об’єктиві та суб’єктивні причини, немає ні часу, ні бажання займатись самоосвітою.

Енциклопедичні знання – у твоєму телефоні. Ти у будь-який час можеш отримати довідкову інформацію.

Треба навчити дітей, як її аналізувати та використовувати.

Треба навчити дітей мислити.

Треба навчити вчитись, а не просто повторювати написане у підручниках.

Більшість уроків у школах просто нецікаві. Окей, у Радянському Союзі у тебе не було вибору – ти «повинен». Зараз аргумент «ти повинен» працює, у кращому випадку, років до 12. У 13 років дитина вже може спитати: «Навіщо? Що мені це дає?».

Катастрофічно бракує хоча б одного адекватного освітнього сайту з української мови. Доступного, легкого, з хорошою архітектурою та, головне, цікавого для дітей різного віку. 

Є багато іншомовних зразків як це може виглядати та як це можна зробити. Але в Україні цього, чомусь, досі немає. Всі кажуть: «Має бути мова!». Де «мова»? Звідки нам її брати?

Уроки англійської мови у наших школах, насправді, не мають нічого спільного з англійською мовою. Тому що самі вчителі її не знають. У них неправильна вимова, вони не вміють думати англійською.

Але ж зараз світ відкритий, є повно освітніх програм. Треба зробити так, щоб діти справді вчили мову, а не понуро повторювали «часи». Вони мають розуміти розмовну мову. Вони мають вміти читати літературу англійською мовою.

Що стосується історії України – це ще більша катастрофа. Для того, аби зробити проект, присвячений українській історії, ти маєш перекопати безліч джерел. Немає ресурсу, куди я міг би зайти та знайти всю необхідну мені інформацію. Ну, зробіть ж це!

Це може бути навіть завдання для студентів Могилянки, для студентів Шевченка. Нехай розробляють, нехай створюють – це ж круто, цікаво! Це може бути навіть дещо бешкетно, дещо провокативно. Друзі, будь ласка, зробіть! Дуже треба, дуже.

Потім виникають проблеми з вищою освітою. Коли я зустрічаюсь з українськими студентами, я розумію, що у них величезні прогалини у світоглядному ландшафті. Про існування деяких речей вони навіть не підозрюють.

Важливим ж є також розуміння культури. Якщо ти вивчатимеш лише філософію, не розуміючи культурного та гуманітарного контексту, твоя філософія не працюватиме. Ти не розумітимеш, до чого це все.

Вчитись зараз ще можна в Українському Католицькому Університеті у Львові. Але це тому, що УКУ – приватний виш. Від державних «метрів» – КПІ, Могилянки, Шевченка – майже нічого не залишилось.

Могилянка мала потужний міф та зухвальство В’ячеслава Брюховецького – це все «злили» за 10 років, після того, як закрили центр сучасного мистецтва Сороса. А це було культовим місцем для Києва. Цей простір був потрібен для розвитку свідомості у столиці.

Якщо наші викладачі та ректори себе не переосмислять, діти все частіше казатимуть: «Я не хочу витрачати 6 років свого життя ось на «це все». Мені шкода. Це ж мій дивовижний час». І це до добра не доведе.

Вчитель – це покликання. Багато хто вступає до педагогічних вишів, бо «так вийшло». І в цих університетах «позавчорашні» викладачі годують тебе своїми «позавчорашніми» знаннями. А ти потім – дітей.

Але потрібно цікавитись дітьми, включатись у їх історію. Бути вчителем не у радянському розумінні, а, можливо, у східному.

І якщо ви не почнете творити разом із дітьми – у вас немає майбутнього. Ви будете нещасними, пригніченими і вас ніхто не буде любити.

Щоб вчителів любили, вони самі мають любити. А «любити» – це «включатись». З вами дитина часто проводить більше часу, ніж з батьками.

Від вас залежить, яким буде обличчя України. Я не маю на увазі, що потрібно сприймати цю відповідальність як тягар. Насправді, це – цікаво.

Насправді, ви – творці людини. І треба підходити до цієї справи як творець.

Давайте, друзі! Інакше згаєте свій час і всі розумні діти від вас втечуть. А дуже б не хотілось, щоб так вийшло.

Українська правда

Did you find apk for android? You can find new Free Android Games and apps.
Влад ТроїцькийВлад Троїцький