Єдиний рецепт – робити

vlad-(1)

Зараз в «ДАХу» ми працюємо над п’єсою KLIMа «Смутний час». Здавалося б, де Росія – а де Україна. Здавалося б, взагалі не актуально. Але чим більше я вчитуюсь у текст, тим більше проводжу аналогій.

«Смутний час» – це коли все демонтується і не залишається нічого святого. Вся система після Івана Грозного була повністю зруйнована, хоча я, у жодному випадку, його не ідеалізую. У п’єсі є одна геніальна для мене репліка, яку говорить Борис Годунов: «Свобода цьому народу – як Божа кара». Тому що свобода – це, перш за все, відповідальність, у моєму розумінні. Кожна людина може по-різному тлумачити цю дефініцію. Але для менесвобода – це коли ти усвідомлюєш наслідки свого вибору і готовий відповідати за нього. Не перекладати відповідальність на когось, не вмикати інфантильність, чи патерналізм.

У мене складається враження, що зараз в Україні все девальвовано: патріотизм, самі поняття «любові до Батьківщини», «поваги один до одного», взагалі саме поняття, що таке «соромно». Таке враження, що нічого не соромно. Коли судді приймають абсолютно абсурдні рішення, ти розумієш, що в них в голові навіть не промайне думка, як потім дивитись в очі своїм дітям. Як ти можеш існувати у цьому світі, якщо тобі так все байдуже?

Ось ця картина «абсолютної аморальності», відсутність будь-яких етичних норм – це стає загальноприйнятим. Мовляв, все можна. І ось це «все можна» нівелює поняття свободи. Коли все можна, але безвідповідально. До того ж, можна використовувати будь-які засоби. І ти думаєш: «Ну де ж просвіт?». Людина ж не може жити без надії, без мрії. Ми не чуємо формулювань «мрія про Україну». Цей образ відсутній.

Навіть коли ти будуєш дім, ти ж мрієш про те, як він буде виглядати, як його облаштувати. Щодо України – цього немає. Мрія може бути найбезглуздішою, але вона має бути щирою. Не може мрія звучати як «вступити в НАТО», «вступити в Євросоюз» – це не мрія. Це може бути способом, аби чогось досягти. Казати, якою має бути мінімальна заробітна плата – це теж не мрія. Все ж, людям, звісно, гроші важливі, проте важливіше мати почуття власної гідності. Адже наш майдан називався Революцією Гідності.

Гідність – це не лише сказати «ні». Гідність – це, перш за все, сказати «так». І для того, аби сказати «так», треба хоча б для себе визначити, про що ти мрієш. І зуміти домовитись з іншими. Тільки не так, як у нас, буває домовляються. Що ти не розумієш, хто з ким домовився і як ці люди можуть одразу зрадити одне одного, перш ніж встануть з-за столу.

Тобто, нічого «святого». Так не може бути. Отже, це «святе» знаходиться у якійсь латентній формі, десь у свідомості щирих людей. Ці люди з переляком дивляться на цей паноптикум монстрів, які кажуть: «Зараз ми будемо вашими президентами і тоді вам буде щастя». Хоча вони й самі абсолютно не вірять у це. І ти не віриш їхньому жодному слову.

У п’єсі «Смутні часи» є моторошні репліки на кшталт «З попами я домовився». Це сказав Василь Шуйський, коли домовлявся про переворот у Росії у 1605 році. Я розумію, що зараз все не так. Але «З попами я домовився» – у мене аж у вухах задзвеніло. Безумовно, я не проти томоса, автокефалії. Але навіть це, здавалося б, святе діло, стає політичним. І інтимність віри стає розмінною монетою, картою передвиборчої історії.

Мені на думку спадає ще одна цікава репліка: «Ніхто про лихе не мріє». Ну, справді, важко уявити людину, яка мріє про злочинство, лиходійство. Всі ж себе виправдовують своїми прекрасними ідеями. Хоча б по-своєму. Адже, насправді, це може й не бути так «прекрасно».

Ось як пробудити іншу людину? Надія з’являється лише тоді, коли ти бачиш людей, які зайняті конкретними справами. Неважливо – у якійсь чудовій кав’ярні варять ароматну каву, печуть здобу, шиють одяг, або пишуть музику. Ти у цьому вбачаєш прояви тієї «України майбутнього», де тобі хотілося б жити. Багато молоді їде з України. Роботодавці хапаються за голови. Але питання ж не лише у тому, аби підняти зарплату. Питання, скоріше, у тому, чи вірять ці люди в майбутнє України. Якщо не вірять – вони не бачать тих, хто вірить.

Для мене віра – це коли ти не можеш дивитись крізь пальці на те, що довкола тебе. Адже це вже фанатизм і він дуже неконструктивний. Справжня віра штовхає тебе на конкретні кроки. Ти починаєш робити. Чому, власне, я кажу про кафе, про тих людей, які шиють одяг, рюкзаки тощо. У цих людей світяться очі. Вони розуміють, що будують цю прекрасну «нещасну Україну». У «ДАХу» ми також намагаємось будувати той світ, за який хочеться триматись. Є чим пишатись. Не лише в Україні, але й за кордоном.

У цьому – суть. Ти формуєш певні проривні символи, проекти всередині України, які кожен українець може присвоїти. Ось, наприклад, «присвоюють» наших футболістів, боксерів – це вже непогано. Але бокс – це, все-таки, не про творення. Це – культура тіла, але це – не культура душі, інтелекту, духа.

Дуже кумедно, адже п’єса «Смутні часи» була присвячена Михайлу Горбачову. Тому що коли Борис Годунов прийшов до влади, він скасував всі смертні кари. Був голод – він роздав весь хліб з держзапасів народу. І народ його прокляв. Тому що свобода та демократія працює лише для свідомих людей. На жаль.

Демократія – це, звісно, річ чудова. Але як казав Вінстон Черчиль: «Демократія жахлива, але ніхто нічого краще поки не придумав». Тому що чим менш людина освічена, чим менш вона здатна аналізувати, тим легше нею маніпулювати. Це завжди було, є і буде. І от, власне, яким ж чином підіймати свідомість наших співгромадян, аби вийти з цього «смутного часу»?

«Смутний час» – це коли влада зосереджена в руках черні (некрасиве слово). Тому що людина є людиною, коли вона одна. У натовпі вона – хробак. Це звучить кепсько, адже це пов’язано із тими далекими часами. Але ти також розумієш, що людина, яка голосує за гречку, або вірить у порожні обіцянки – це також хробак. Адже до неї ставляться, як до хробака, то вона й поводитиме себе як хробак. Це – жахливо. Тому що про людину так казати не можна.

Той (та?), хто прийде до влади, не зможе покластись на тих, хто його обирав. Він їм не вірить. Він ж обманув їх і вони повелись. Можна, звісно, потягнути як Путін, але це – інша історія. На щастя, в Україні – це майже неможливо. Адже немає культу довіри до влади. Це погано, з одного боку, з іншого ж – це запобіжний клапан, аби не було узурпації влади.

Повинні бути люди, які мислять та аналізують. І хочуть не лише банально вкрасти гроші, а побудувати щось велике. Якщо вони навчаться бачити одне одного та домовлятись – ось це і є найкрутішим!

Щоб підтягнулась решта, ти повинен бачити переконливі та успішні проекти. Приклад чогось класного та унікального для України. Тоді пересічний українець скаже: «Ну, ми ж можемо зробити. Не зруйнувати, а зробити». Тому єдиний рецепт – робити.

 

Читайте продовження на  Українська правда

Слідкуйте за виходом вистав в афіші та сторінці фейсбук. 

52087630_1444790525657737_3110771424386613248_n52605889_2393629360670673_8628673427483394048_n