Життя, відкладене »на потім»

vlad-(1)

 

 

Повернімося знову до Львова. Це місто – кузня прекрасних людей.

Там живе дивовижний Тарас Возняк. Він – мислитель, історик, інтелектуал, філософ, письменник. Тарас – засновник незалежного культурологічного журналу «Ї» та керівник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького.

Тарас – та людина, з якою у мене асоціюється Львів. Він дуже активний та створює справді чудові проекти. Можна сказати, що Тарас – один із тих мешканців міста, хто тримає душу Львова. Прекрасна людина.

В Івано-Франківську є дуже крута команда, яка створила проект «Тепле місто». Це – Юрій Филюк, Ірина Корольчук, Галина Гривнак, Аліна Токмиленко, Марта Гладка, Анна Доброва та ще багато чудових та ініціативних людей. Дивовижною є не лише ідея проекту, але й те, як команда «відчуває» місто та як вони ставляться до свого міста. І їх ідея поширюється Україною! Це – неймовірно. Ця команда дуже мені імпонує. Такі люди справді надихають.

«Тепле місто» створили у Франківську чудовий простір Urban Space. На цю ініціативу дали кошти самі мешканці Франківська, у яких була така можливість та яким не байдуже на власне місто. І це чудово. Бо ці люди не чекають, доки зміниться світ, а самі змінюють його.

У Вінниці наша команда ГогольФесту познайомилась із урядовцями та громадськими активістами, які зробили можливим існування фестивалю Air GogolFest. Це – Владислав Скальський, Світлана Ярова, Галина Якубович, Максим Філанчук, Ольга Дернова, Леся Найчук, Василь Гошовський. Ці люди об’єднують всіх небайдужих та активних вінничан. І це дуже важливо.

І, звісно ж, сама команда фестивалю – Олександра Тарас, Богдан Богрин, Богдан Куценко, Дарина Іванович, Олександр Нікітюк. Вінницькі організатори справді підхопила той імпульс, який дав їм ГогольФест. Це – фантастично. Ці люди працюють круто та красиво.

Коли зараз говориш з урядовцями про якусь справу, здебільшого, вони відповідають: «Давайте почекаємо до виборів».

І спочатку ми чекаємо до одних виборів, потім – до інших. Опісля треба зачекати, доки всі прийдуть до тями. Але життя проходить у цьому безсенсовному очікуванні. Життя кожного з нас.

Відкладати прийняття рішень «на потім» – це якесь безумство для мене. Жити вчорашнім днем, безкінечно перебираючи те, що сталось, чи не сталось – це, звісно, хвороба. Проте є ще одна недуга: жити завтрашнім днем. Зрозуміло, треба думати про майбутнє. Але не можна відкладати життя «на завтра».

У нас процес підготовки до виборів нагадує сморід скунсів. Коли один скунс з переляку починає смердіти і інший скунс, злякавшись першого, теж починає смердіти. Врешті решт, ми всі знаходимось у безперервному виділенні залоз цих скунсів. Очевидно, що перебувати у такому середовищі токсично та неприємно.

Є така стара казка, яку часто цитують політологи: «Жили собі три товариша і все у них було гаразд. Раптом прийшов людожер та з’їв їх. Просто він десь прочитав, що для того, аби стати хорошим главою держави, треба з’їсти трьох товаришів».

Сінгапурський державний діяч Лі Куан Ю, один із творців сінгапурського «економічного дива», колись сказав: «Для того, аби побудувати успішну державу, треба «посадити» трьох друзів». Юлія Тимошенко нещодавно заявила, що, якщо вона стане президентом України, то ув’язнить трьох друзів Порошенка. Але повністю цитата Лі Куана Ю звучить так: «Для того, аби побудувати успішну державу, треба «посадити» трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що і вони знають за що».

Якщо людина почне з себе, це вже буде приводом до позитивних змін.

Будь-який президент, який робитиме ставку лише на «боротьбу» – це програшний варіант. По-перше, у нього немає такого інструментарію, а по-друге, наша судова система та пов’язані з нею інституції дуже корупційні.

Є певний об’єднувальний фактор – «ворог-Росія». Але, судячи з останніх соцопитувань, позитивне ставлення до росіян в Україні відсотково зросло. Це – тривожний знак. Адже це означає, що позиція нашого політикуму не задовольняє певний процент населення.

«Якщо вам подобається Росія – валіть у Росію» – це недієва пропозиція. Ці люди можуть відповісти, що вони народились тут та не хочуть нікуди їхати. Врешті, виходить «війна невдоволених».

Використання різних методів, які роз’єднують країну, породжує цілий клас ображених людей. А ображена людина набагато енергійніша та мобільніша, ніж людина, задоволена своїм станом. Політикам завжди варто враховувати це. Гра «на ворогах» – це безперспективна історія.

Справді об’єднують лише ідеї творення. Формування поглядів на майбутнє країни та побудова шляху, карти до цієї мрії. Для цього потрібно, аби хоч хтось із політиків спробував розповісти, про яку ж Україну він/вона мріє. Було б цікаво послухати.

Зараз я ставлю виставу в Угорщині, у Дебрецені. Це місто – угорська столиця реформаторства. З Дебрецена пішов політичний рух, який зараз керує Угорщиною. В Європі їх називають націоналістами та право-радикалами.

Останній раз я був тут 5 років тому. Тоді це було пошарпане та депресивне місто. Але зараз Дебрецен розквіт: відремонтовані вулиці, нові заклади, головний театр на реконструкції. Я бачу позитивні зміни в атмосфері міста та самопочутті людей.

Виникають питання: «Якщо націоналізм в Угорщині – це таке жахіття, тоді чому ж я бачу зовсім іншу картину?» та «Чи може Україна перейняти цей досвід успіху?».

Мова не про націоналізм. Цей шлях для України неможливий через низку причин.

На відміну від України, Угорщина – мононаціональна країна. Угорці мають міф про величну Австро-Угорську імперію. До того ж, угорська мова не схожа на мови своїх сусідів, тому асиміляція народів відбувається триваліше та складніше.

Та головна причина полягає у тому, що в угорців, на відміну від нас, є спільний погляд на розвиток своєї країни.

Наша країна немонолітна у багатьох аспектах: мови, віри, мрій. Нам також немає що взяти за основу в історичному плані – у нас немає міфу про величну Україну. Можна говорити про Київську Русь, але це – надто «далеко».

Отже, має бути якийсь інший шлях. На мою думку, наш спосіб – це зухвальство у майбутнє. Ті активні люди, які асоціюють себе з Україною та хочуть жити у цій країні – це велика сила. Це довів Майдан.

Інше питання: «Як вибудувати соціальний запит, аби й інші захотіли присвоїти мрію про Україну?». Це – цікава задача та виклик. І в мене таке оптимістичне передчуття, що цей запит «проросте» у суспільстві дуже скоро.

Головна задача: продовжувати формувати громадянське суспільство. Тоді на наступних виборах ми зможемо говорити саме про «вибір країни».

Я переконаний, що необхідно йти на вибори та робити свій вибір свідомо. Та, все ж, кожному із нас треба продовжувати робити свою прекрасну справу. З любов’ю, трепетом та повагою.

Сподіватись, що хтось новий прийде до влади, щось станеться і тоді ти зможеш щось зробити – пастка. Тому що в нас дуже інертна країна. Ніяких швидких змін не відбудеться.

А твій час (єдине, що ти маєш) мине у цьому беззмістовному очікуванні. Синдром «життя відкладеного на потім».

Українська правда

Влад Троїцький82f01fc-gogol-fest-artem-galkin1