Парадокси злочину

Драма абсурду

Сучасна модель античного театру, де актор – лише провідник прозрінь поета. За мотивами роману Федора Достоєвського «Злочин і кара» і розповіді Гілберта Честертона «Парадокси містера Понда».

«Коли добра людина приходить до переконання Що вона має право вбити Погану і що тим самим він примножить доброчесність То історія починає здаватися безглуздою і несерйозною…» (KLIM)

Драматург KLIM вирішив звести в єдиному просторі героїв двох письменників: блискучого дотепника англійця Гілберта Честертона і творця епічних романів Федора Достоєвського. Еволюція дії в «Парадоксах злочину» сегментована по блокам, в кожному з яких розкривається феномен «прикордонного стану». Енергія думки висловлюэться діалогами, які часто переростають в ряд об’ємних монологів, що нагадують «потік свідомості» героїв. Усі персонажі обговорюють феномен свідомого вбивства – його витоки і перспективи. І чи можливо вбивство «во істину»?

Зрозумівши все це, далі варто лише стежити, як думка пінг-понговий кулькою перескакує від одного персонажа до іншого, виробляючи кульбіти, але не втрачаючи логічної нитки.

Ті двоє, з яких один убив іншого, були вчитель і учень. Учень вірив в Бога, учитель – в Дарвіна. І варто було вчителю перетягнути учня на свою сторону, як той вчинив по формулі Достоєвського, вона ж формула «Апокаліпсису сьогодні». Учень між тим обмовляється: «Ви переконали мене, що моя віра – це марива сновидінь, але не в тому, що бачити сни гірше, ніж прокинутися». І Достоєвський знову пускається в погоню за Честертоном.

Це, мабуть, найзрозуміліший і чи не найцікавіший з опусів KLIMa.